Директор Українського музею в Нью-Йорку Пітер Дорошенко про деколонізацію, музейну стратегію і майбутнє українського мистецтва

Інтерв'ю провела Леся Любченко, Content Lead of UFDA. 

Інтерв’ю доступне також англійською мовою. Натисніть, щоб переглянути англійську версію.

Коли в 2022 році Пітер Дорошенко став директором Українського музею в Нью-Йорку, перед ним постало завдання не просто керувати інституцією, а сформулювати її місію в момент глобального інтересу до України. Ми поговорили з паном Пітером про деколонізацію, пошук міжнародного визнання для українських художників, невидиму працю музейника й логіку фінансування культури. А ще — про те, чому іноді важливо, щоб глядач вийшов із виставки сердитим.

Леся: Пане Пітере, ви очолили Український музей в Нью-Йорку, в непростий, але водночас і символічно важливий час. Тому що, по-перше, ми стали осередком, до якого прикований погляд усього світу, а по-друге, саме зараз ми можемо заявити про себе більш потужно в культурному плані. З огляду на це, якою наразі ви бачите місію музею сьогодні і які виклики стоять перед вами?

Пітер: Наша місія є дуже сфокусована, і це розповсюдити інформацію для тих, хто відвідує виставки в Нью-Йорку чи й просто там живе, для діаспор та громад, туристів про українську культуру, щоб люди зрозуміли, що вона означає. Це найперше. Коли я почав працювати три роки тому, ми визначили три напрямки діяльності музею. Перший — це деколонізація: що це є українська культура, а не російська. Ми над цим постійно працюємо. Це гора роботи, але будемо продовжувати працювати, поки не зміниться ситуація.

Другий — це війна, аж поки вона не закінчиться. Це для нас дуже важливо — говорити про війну, працювати з художниками, поширювати інформацію про те, яка це трагедія. І по-третє, коли війна почалася, то багато людей, які не мали розуміння, де Україна знаходиться на мапі і які міста в ній є, дізналися, що їхні предки, наприклад, дід або баба, походять з Херсона, Харкова, Дніпра або Запоріжжя і то є не в Росії, а в Україні. Вони все це чули, коли були малими, але ніколи над цим не думали. А потім глянули на мапу і сказали: «Боже, я маю українське коріння — українську ідентичність!» І це змінило багато. Тому ми також піднімаємо питання, що це значить — бути українцем і хто є українцем.

Це дуже важливо, бо тепер, після більш ніж трьох років війни, багато людей зацікавлені Україною. Вони приходять до музею, намагаються більше дізнатися про неї. І нашою базою є культура: чи музика, чи танець, чи демонстрація нашої колекції. Це трошки інакше, ніж в інших організаціях у США, але люди приходять і хочуть якнайбільше навчитися. І ми над цим працюємо. Як? Знову ж таки, з виставками, подіями, воркшопами, майстер-класами тощо.

Леся: А як, на вашу думку, представлено українське мистецтво загалом у США? Які теми і які художники домінують? 

Пітер: Зараз трошки змішано. Є такі митці, про яких точно знають, що вони українські. А є такі авангардні художники, що більшість в Америці вважає їх росіянами: чи Казимир Малевич, чи Володимир Татлін, чи Олександра Екстер. В інтернеті можна знайти цілий список таких художників, і, як президент Зеленський сказав, Росія вже понад 150 років просуває пропаганду і брехню, що всі вони росіяни. А Україна взялася серйозно працювати над цим тільки три роки тому. І це, знову ж таки, виклик, але мусимо це зробити. Наприклад, з-поміж художників є такий Борис Михайлов. Усі знають, що він українець, бо він постійно каже, що він з Харкова і є українцем. І то більше стосується сучасних, вони розуміють. А з нашої історії, чи то Ілля Рєпін, чи то Малевич — їх постійно плутають через російську пропаганду і брехню. Вірять, що вони росіянами були. І ми це маємо змінити. 

Леся: На вашу думку, чого не вистачає задля видимості українського мистецтва у світі? Що ми маємо ще для цього зробити? 

Пітер: Я ж не хочу тільки сказати, що більше виставок, більше книжок… Так, це допоможе, але потрібна більш системна дія. Ми всі — і в Україні, і у США, і в Канаді — мусимо почати усі разом працювати на це. Виправити те, що в Україні — один шлях, а в Америці — інший, і мати якусь спільну системну програму. Це помалу починається. Я постійно дякую Українському інституту в Києві, що вони працюють над темою деколонізації. Це добрий початок, і вони допомагають. Але я думаю, що це забере більше часу. Знову ж таки, тиск з війною. Люди тільки почали над цим працювати, але я вже бачу поступові зміни. 

Леся: На вашу думку, чи люди, які просувають українське мистецтво за кордоном, і люди, які займаються цим безпосередньо в Україні, не розмовляють часом різними мовами не лише буквально, а й методологічно? Чи не відрізняються вони у своїх підходах до промоції українського мистецтва? 

Пітер: Я сказав би, що тепер усі все більше й більше на тій самій сторінці, аби зрозуміти що, як і чому. Також з доступом до інтернету змінюється динаміка з отриманням інформації, і я думаю, що це має великий вплив і дозволяє краще зрозуміти, що діється тут або десь за кордоном, як-от в Нью-Йорку, Буенос-Айресі або Токіо. Але й важливо, щоб інформації було все більше, щоб люди мали доступ до неї.

Леся: А чи змінилось ставлення донорів, меценатів, колекціонерів загалом до ініціатив в українському мистецтві з початку 2022 року? 

Пітер: І так, і ні. Думаю, ті, хто були зацікавлені, ще є зацікавленими. Хіба трохи ця кількість збільшилася. Більше людей знають тепер про Україну, українські митці більше показують. Але це дуже маленький відсоток, там багато роботи, бо контекст з історією ще не виправлений. Так, сучасні художники більше сфокусовані на цьому, бо це сьогоднішня розмова. Але контекст досі не існує. Мусимо творити соліднішу базу, щоб було розуміння «чому». 

Леся: Тому що сучасні художники можуть за себе говорити, а ті, що померли, вже ні, на жаль. 

Пітер: Маєте рацію, так. Я зараз працюю над книжкою про Малевича. І він написав про своє життя, є версії українською та російською мовами. Але ми вперше переклали англійською, щоб донести до людей за кордоном, що він не був росіянином і вважав себе українцем. Можете зараз зазирнути в інтернет: на 99% ресурсів написано, що він росіянин. Дякувати Богу, то помалу змінюється по музеях, особливо в Європі. Це деколонізація, це велика програма, але дуже важлива. І це ж тільки один художник. А там кілька сотень таких. Важливо над цим попрацювати, бо це дасть певність сучасним митцям у тому, ким вони є, що вони роблять, як презентувати себе за кордоном. 

Леся: Як, на вашу думку, має відбуватися процес зміни атрибуції художника з російського чи радянського на українського? Чи самі музеї проявляють ініціативу в тому, аби докопатися до правди і наскільки цей процес швидкий чи повільний наразі? Як ви помічаєте це щодо своїх колег? 

Пітер: Є ті, що швидко приймають цю інформацію і тоді змінюють її у своїх описах. А є й ті (і це більшість музеїв, і це найбільші музеї), які дуже помалу працюють і бояться змін. І це стосується й кураторів, і письменників, і критиків. Це тривалий процес. Але й за цей короткий час вже так багато змінилося, що я шокований. І ще продовжує мінятися, і я б сказав, що тут чимало допомоги надійшло від України. Варто робити світові зміни, це забере або кілька років, або й 10-15. Але геть усі мусять прийняти ці зміни. 

Леся: Треба лупати сю скалу.

Пітер: Так-так.

Леся: А з приходом знову до влади Дональда Трампа чи відчули ви зміни у своїй роботі? Можливо, якось відбувся вплив нової політики на стратегічні рішення музею чи на співпраці, чи на фінансування або якісь інші процеси?

Пітер: Що то змінило? Тепер те дуже маленьке вікно, коли надавалася підтримка для виставок, подій, каталогів, вже закрилося. Це має невеликий вплив для музею, але, на жаль, є інші музеї, що це відчули. Для нас великою мірою не змінилося. 

Леся: А якщо не секрет загалом, чи важко Українському музею шукати фінансування на свої проєкти?

Пітер: Так, бо ми дуже маленький відсоток (2-3%) отримуємо від міста Нью-Йорку, від штату Нью-Йорк, а всю іншу підтримку діяльності — від великого членства, що ми маємо, фондів у Нью-Йорку, світових фондів. Також мусимо робити багато подій для фандрейзингу, коли люди приходять на виставку, гала або іншу програму і платять по 500 доларів за квиток. Такі речі постійно роблять усі музеї, а не тільки Український музей. Також якнайліпше фінансує наша управа в раді музею. Щороку ми складаємо план, як фінансувати наш заклад, як організовувати виставкову програму, щоб зацікавити відвідувачів приходити та щоб знайти спонсорів, підтримку. Це не занадто важко, але займає, я б сказав, 70% мого часу. Усі думають, що моя робота полягає в тому, щоб випити каву в кав’ярні та поговорити про Рєпіна. Але це тільки моя мрія. 

Леся: Натомість займаєтеся пошуком грантів. 

Пітер: Це постійно. І стосується, знову ж таки, не тільки Українського музею. Так працюють усі музеї в США та Канаді. 

Леся: Пропоную перейти вже безпосередньо до мистецької роботи, до роботи художників. На вашу думку, яких помилок допускаються українські митці, коли намагаються вийти на більш глобальний рівень і презентувати свій доробок світу?

Пітер: Я сказав би, що це помилки не художників, а систем, що тут існують. Потрібно (і це я вже 20 років говорю, відколи тут у Києві працював президентом Центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre), щоб світ сюди приїжджав, щоб відвідували художників тут і тоді їхали назад. Я не кажу, що всі мусять робити виставки або якось включатися, але щоб принаймні приїхали побачити контекст, що люди тут працюють. Це важливо, але цього немає й ніколи не існувало. Навіть серед тих, хто приїжджає працювати чи то на виставку Марії Примаченко, чи то в журі на PinchukArtCentre Prize. На жаль, немає такої програми, щоб вони умовно десять художників побачили за два дні у Києві. Це допоможе, це всім допоможе, але цього немає. Я вже 15 років кожному міністру культури це кажу. Вони на мене очима блимають, і нічого не стається. Інші нації мають такі програми, мають організації, що запрошують кураторів, критиків. Зараз з цим складно через війну, ніхто не буде приїжджати, але й перед війною цього не було. Як війна скінчиться, це дуже потрібно. Не хочу казати, що художники щось правильно або неправильно роблять. Думаю, що першою мусить бути якась системна дія. Тоді митці матимуть опцію: долучитися до неї або ні. 

Леся: Це щодо художників. А що б ви порадили б молодим кураторам і культурним менеджерам, які лише починають виходити на глобальний рівень? Можливо, якась порада, яку б ви самому собі дали на початку своєї кар’єри? 

Пітер: Думаю, що є така хвороба, що всі хочуть бути кураторами. І я би найперше це змінив. Фокус має більше бути на художниках, а не на кураторській роботі. Тому що кураторська робота була для мене про те, як я можу з художниками працювати: чи написати якийсь матеріал, чи налагодити контакт з колекціонерами. А усі чомусь думають, що виставка найважливіша. Так, вона важлива, але це тільки один зі шляхів. 

Леся: Це перший крок, а далі треба розвивати зв’язки? 

Пітер: Так. Але всі хочуть тільки виставки, виставки й виставки. Проте написати час від часу статтю для журналу чи газети матиме більший вплив, ніж виставка. Бо виставки тривають кілька місяців, а тоді закінчуються. А книжка або стаття в газеті чи на інтернет-ресурсах буде постійно, роками. І більше залученими будуть ті, хто зацікавлений прочитати, подумати, знову звернутися до цієї інформації. Це важливо. Я сказав би, що бути добрим куратором — це тримати в голові, як не бути куратором. Натомість — як художникам допомогти і менше турбуватися за покáз чи думати, що всі мають відповіді на серйозні культурні справи.

Леся: Потрібно більш альтруїстичну позицію займати і звертати увагу на безпосередньо мистецтво, а не на самопредставлення? 

Пітер: Так. І також такий титул мати — куратор… Я не проти того, але часто ця людина водночас є і письменником, і куратором, і критиком, і викладачем тощо. Це так не працює. Оберіть один шлях, який вас справді цікавить, і будьте якомога кращими в ньому, пробуйте якнайліпше над тим працювати. А так…

Леся: Розгубленість.

Пітер: Трохи розгубленість. Я не проти того, але, наприклад, мене питають про мою позицію в музеї. І я відповідаю: «На жаль, я є директором». Перепитують: «А чому “на жаль”?» Я сказав, бо це кропітка робота. Посада директора не підживлює моє его. Але я дуже зацікавлений допомогти художникам, щоб більше людей включилося в нашу культуру. Це не про мене, це про те, що я хочу допомогти розбудовувати, брати участь, поширювати ідеї та активності, щоб більше людей долучилося й навчилося чомусь. Бо ми всі студенти до смерті. 

Леся: Протягом усього життя. 

Пітер: Так. І для мене це найважливіше. А титул директора чи куратора — це фантазія. 

Леся: Останніми реалізованими проєктами вашої команди є видання Tatlin: Kyiv, виставки Марії Примаченко та Пітера Гуджара. Яку реакцію публіки вони викликали? Якими були відгуки? Чи задоволені ви тим, що створили? 

Пітер: Так, задоволений. Думаю, що це було дуже важливо, бо це підходить під ті три напрямки, в яких ми працюємо і які складають нашу місію. Кожна виставка мала вплив на різні групи людей, що відвідували музей: або молодь, або люди, зацікавлені історією, або поціновувачі скульптури. Наприклад, тим людям, що засновували музей 50 років тому, уже по 85 і більше років. Їх уже не так багато з нами залишилося. Їхні діти (мого віку) підтримували батьків, але вони мають і свої сфери зацікавлення. Час від часу вони можуть включатися в діяльність музею. Їхні онуки (що того самого року, що й моя дочка, яка має 27 років), щойно скажеш їм «Український музей», одразу біжать в інший бік. Як ще можна об’єднати усіх цих людей? Думаю, що правильно зробити, як в азійському буфеті: там буде щось цікаве, що люблять усі, і водночас щось інакше, що можна спробувати або принаймні побачити, що воно існує, якщо не хочеш покуштувати. І всі задоволені, що воно там існує. Такою є й наша програма, вона має опції: люди прийдуть на одну виставку, а вже наступна буде геть інакша. Попри те, чи вони сподівалися на це чи ні, чи люблять це чи ні, але так буде якась реакція, позитивна чи негативна. Я навіть хотів би, щоб хтось вийшов з музею сердитим і напруженим: то значить, що ми правильно зробили. 

Леся: Викликали певну реакцію. 

Пітер: Так. Бо багато людей ходять до музеїв, наче зомбі. І це по всьому світу. Подивляться, вийдуть і вже думають, що їм далі робити. Якщо так стається, то ми не робимо якісну роботу. Мусить бути якась реакція: або позитивна, або негативна. Зараз ми маємо дуже цікаву виставку, називається українською «Селянське — модерне» (Village to Modern), про вплив національної речі на мистецтво ХХ століття, від Екстер, Татліна, Малевича і до 1960-х років, зокрема Якова Гніздовського. Речі для експозиції ми позичили як у колекціонерів та музеїв тут, в Україні (ми постійно це робимо), так і в тамтешніх колекціонерів. Є люди, що приходять на виставку і виходять плачучи. Є раді, що якось включилися в нашу культуру. А є й ті, що стають сердитими, бо думають, що на виставці мусять бути більш традиційні речі, як-от вишиванки чи кераміка. Звісно, ми зробили те, що від нас потрібно, але кожна людина буде мати свої ідеї. Часом вони накладаються на те, що ми робимо, а часом ні. Думаю, що всі музеї намагаються працювати якнайкраще, навіть попри фінансові обставини. Зараз тут війна, мені б хотілося значно більше позичати в України. Але тепер дуже дорого відвозити, транспортувати…

Леся: Пересилати...

Пітер: Це криза, я ще такого ніколи не бачив. Але розумію: це важливо показувати у Нью-Йорку, щоб там побачили, що такі роботи існують в Україні. 

Леся: Щодо трьох шляхів. Ви згадали про процес деколонізації. Чи в цьому сенсі є актуальною співпраця або демонстрація творчості сучасних українських митців? Чи відповідає воно тій стратегії музею, яку ви прописали? Чи є це в планах? 

Пітер: Так, це у планах. Ми зробили виставку Лесі Хоменко і постійно плануємо включати українських художників у програму. Зараз найважливіше для нас в деколонізаційній програмі — це почати з наших зірок, як-от Татлін, Малевич, Рєпін. А тоді набагато легше буде розповідати про інших — сучасних — художників, що працюють тут у Києві чи за кордоном. Знову ж таки, ми мусимо створити контекст. І цей контекст не є російським, він український. Для нас дуже важливо показувати молодих митців, їм потрібно мати такі платформи. Але також потрібно, щоби була підтримка. Доволі важко фінансувати роботу молодих художників, якщо вони не мають галереї. Або ж мають, але не у всіх із них такі глибокі кишені. Тому мусимо утримувати баланс: враховувати, як можна зацікавити, який проєкт обрати, чи це буде чимось великим або маленьким. Наприклад, у Нью-Йорку все у п’ять разів дорожче, ніж десь в іншому місті. У таких обставинах складно працювати. Це така довга казочка, тому важливо знайти той баланс. 

Леся: Це для митців, які ще не мають такої стабільної репутації? 

Пітер: І то є окей, я не проти того. До речі, восени ми плануємо відкрити кінозал, який працюватиме в режимі повтору — on the loop. Прийдете до музею, сядете і зможете дивитися класичні фільми, наприклад, Довженка, або якогось молодого режисера. Іноді це будуть більш традиційні покази. Тільки MOMA має такий кінотеатр. Думаю, що багато людей приходитимуть подивитися нашу кінопрограму. І це будуть ті люди, що не дуже переймаються виставками, а тільки хочуть побачити щось нове або щось авангардне. Це також створення іншої опції, щоб зацікавити відвідувачів. 

Леся: На вашу думку, чи можна назвати українське мистецтво брендом? Чи ще зарано? І якщо так, то це тягар чи все-таки перевага? 

Пітер: Воно й було брендом. Я сказав би, що російська культура збудована на українських кістках. Усі знають про Венеційську бієнале, свого роду мистецькі Олімпійські ігри, але дуже мало людей знають, що за російський павільйон заплатив киянин. А в тому, що називається «російським авангардом», було 40 або й 50% українців. Воно все існувало як бренд. Але, на жаль, люди плутали українське і російське і досі плутають. Це також про деколонізацію: підтверджувати українську сторону, а не брехню і російську пропаганду. Йдеться про те, щоб змінити наратив і змінити термін на «український бренд». Він існує, і художників, які його представляють, повно. Марія Примаченко — то бренд. І я сказав би, що термін «бренд» зараз більше пасує до митців або художників. 

Леся: Тобто до окремих імен.

Пітер: Але це помалу змінюється. Бо якщо вже більшою є зацікавленість в їхній роботі, то й власне український бренд тоді буде поширюватися. 

Леся: А чи є в цього бренду така впізнавана візуальна мова?

Пітер: Ні. Знову ж таки, ми маємо виставку про вплив національних речей, вишиванок, писанок на дизайн і мистецтво ХХ століття. Це одна річ. Але я думаю, що український шлях також включено до персональної ідеї твору художника. Також сьогодні на все дуже впливає молодь. Бо світ змінився, а вони змінюються зі світом. Вони наче дзеркало: відчувають, які тренди зараз існують. І то правильно. 

Леся: Невелике уточнення: про який приблизно відсоток українського мистецтва в колекціях американських музеїв або в приватних колекціях ми говоримо, якщо ви знаєте це число? 

Пітер: 0.0005%.

Леся: Я так розумію, що воно теж фігурує там як російське? 

Пітер: Так. Знову ж таки, це змінюється. Тепер люди, музейні працівники чи колекціонери правильно розуміють, що то були українці або неросіяни. Але це число все ще дуже маленьке і для змін потрібен час. І це та єдина позитивна річ, яку принесла війна: хоча для всіх дуже це болісно й неправильно, але тепер люди усе більше залучені в українські теми та українських художників. Думаю, що тепер і колекціонерам більш комфортно купити щось від українського художника (чи то фотографії, чи то живопис, чи то скульптури), бо знають більше про Україну. 

Леся: А як ви бачите майбутнє музеїв у цифрову епоху? Чи допоможуть диджитал-платформи, віртуальні тури, 3D-виставки зробити більш видимим українське мистецтво у світі? Адже в умовах війни інституцію або музей можуть зруйнувати. Тому в Україні це часто розглядають як можливість зберегти мистецтво в іншій формі, щоб воно існувало далі. А от за кордоном як це сприймається? 

Пітер: Я думаю, що кожна нація має свою культуру. І диджиталізація дуже важлива у всьому світі. Це добра база. Я знаю, що багато музеїв в Україні (і це правильно) мають віртуальні окуляри, виставки віртуальних об’єктів. Але це справді не працює в Америці. 

Леся: Несподівано.

Пітер: Люди некомфортно почуваються з цим. От подивитися фільм на смартфоні, прочитати класичну книжку, сходити на виставку чи ярмарок — без проблем. Але щоб вони стояли в окулярах… Це не працює. Чому? Бо більшість людей не має стільки часу, щоб стояти там пів години й дивитися. Такі заходи є, і музеї їх роблять, але небагато. Знову ж таки, для американської культури час є дуже важливим, і виділяти на то 20-30 хвилин будуть далеко не всі. Я сказав би, що зараз багато хто повертається до класичних речей, як-от книжки й каталоги. Також багато людей зацікавлені у перегляді коротких і довгих відео чи фільмів. І це через можливість перегляду на смартфоні. Усе переходить на смартфон у США. Я б сказав, що 55% користувачів музейного вебсайту відвідують його з телефона. Старше покоління ще сидить на комп’ютері, але щороку на 5% більше користувачів саме з телефона. 

Протягом останнього року ми мусили подумати над іншими підходами. Тому будемо переробляти наш вебсайт, додавати відео. Також дізналися, що є багато зацікавлених у мистецтві людей з-за кордону, зокрема з України. Це люди з Харкова, Запоріжжя, Херсона, Вінниці, з інших місцевостей, де музеїв немає або ж вони закриті. І тому серед тих, хто відвідує наші Instagram чи Facebook, тепер більше українців, аніж жителів США. Навіть не на 5%, а на майже 12%. Понад 52% перемикаються між двома мовами. І ці люди зацікавлені, що діється в Нью-Йорку, що ми робимо, у чому беремо участь. 

Раніше ми мусили змінити те, як ми працюємо, бо знаємо, що це важливо для тих, хто живе поруч. А тепер я бачу, що ми мусимо залучати українців у всьому світі, щоб вони також могли дізнатися якомога більше інформації, та ще й за короткий час. Тому ми будемо робити мобільний додаток. Він виконуватиме кілька функцій. По-перше, до нього буде під’єднана членська картка, і так ми позбудемося паперу. По-друге, так користувачі включатимуться на наші події: чи то круглий стіл про деколонізацію, чи онлайн-програма. Це дозволить їм подивитися фільми, що йтимуть в кінозалі на повторі, адже не всі зможуть поїхати до Нью-Йорка. А по-третє, це надасть підключення до нашого вебсайту, щоб дізнатися більше інформації і якомога швидше перекласти її. 

Леся: Виходить, що диджиталізація робить мистецтво ближчим для всіх.

Пітер: Так, стовідсотково. 

Леся: А з якими інституціями або країнами, на вашу думку, Україні варто було би налагоджувати більш системну співпрацю в сфері мистецтва, чого ми ще не робимо? І зі зрозумілих причин і, можливо, через якісь суб’єктивні фактори? 

Пітер: Я сказав би, що значно легше працювати з європейськими музеями та організаціями. Україна розташована в Європі, і вони це дуже добре розуміють і є досить відкритими. Думаю, що французи дуже зацікавлені в Україні через історичний аспект. Багато діаспори в Португалії, думаю, що й португальці дуже зацікавлені. Також іспанці, англійці, німці. Канадійці (бо там велика діаспора) й американці зацікавлені в більш класичних речах, але це також змінюється. Старше покоління має власні інтереси, але воно дуже класичне, консервативне, неготове приймати нове, бо не розуміє і ніколи не мало до нього доступу. А молодь хоче якомога більше навчитися, знайти інформацію, зокрема через диджитал-платформи. Тому я думаю, що найважливіше, аби художники та музеї в Україні працювали з тими націями, де люди мають можливість швидко опановувати ці платформи. 

Леся: Уявімо ситуацію: якби ви мали необмежений бюджет, можливості звернутися до будь-кого, який один проєкт з репрезентації української культури ви хотіли би реалізувати? Це була б виставка, диджитал-платформа, музей абощо?

Пітер: Написати історію українського мистецтва від найдавніших часів: від кераміки 1500 років тому до мистецтва сьогоднішнього часу. Нехай це буде 5-10 книжок, які були би базою для такої історії. Знову ж таки, виставки дуже важливі, але простори Музею мистецтва Метрополітен в Нью-Йорку не помістять усе про Україну. Звісно, ця виставка була б цікавою, проте я думаю, що важливіше мати 5-10 таких книжок, а потім перенести їх на спеціальний вебсайт, налаштувати лінки до інших організацій, тематичний покажчик, опцію «поширити»… Це було б найкраще: мати такий вебсайт: супербазу про все, що напрацювали в українській культурі протягом тисячоліття.

Леся: І останнє питання. Що вам дає надію зараз, професійно або особисто? Що вас підтримує? 

Пітер: Я думаю, що це розказати світу, як українці мали власну культуру, але нелегку історію, і показати, що відбувається зараз. А ми будемо своє робити, будемо боротися для себе і поширювати інформацію, щоб усі знали, хто ми такі. Щодня я прокидаюся й думаю, як я можу це розповсюдити та поліпшити. Бо ця можливість існує, і я щодня вчуся чомусь, чого раніше не знав. Для мене важливо створити контекст і тоді на його основі написати текст для журналу, прочитати лекцію, провести майстер-клас або виставку. Це дає мені такий позитивний вайб та енергію! Думаю, що люди, котрі також зацікавлені, включилися би в цей процес. Усі мусять бути гордими, що є українцями. 

Бажаєте прочитати інтерв’ю з Пітером Дорошенком англійською? Натисніть тут.