У Глибинах Порогу: Тілесність, Матеріальність і Техно-спіритуалізм в інсталяції Лери Полянськової «Які води такі глибокі?

У сучасному мистецтві, де людське тіло дедалі частіше розглядається як поле трансформацій, а технологія — як посередник між видимим і невидимим, інсталяція Лери Полянськової «Які води таки глибокі?» постає як потужний жест занурення у стан переходу. Вона відкриває простір, у якому людська тілесність, пам‘ять, екологія та матеріальні сліди цивілізації вступають у діалог із цифровими та фізичними структурами, вибудовуючи власну, нову космологію переживання. Ми живемо у тій самій зоні «пороговості» — у просторі між «колапсом і появою нового», між зануренням і спливанням, між тілом, що змінюється, і технологіями, що його переозначують. Саме в цій проміжності інсталяція Полянськової знаходить свій ритм і власний тон.

Вода в роботі постає як багатозначний простір: міфічна ріка, у яку герой має зануритися, щоб завершити своє перетворення, і водночас Світовий океан — темна магістраль біженців, простір руху та вразливості. Ця подвійність відкриває глядачеві досвід, у якому метафізичне і політичне існують одночасно: вода тут не просто мотив, а точка, де чужі стани накладаються один на одного, де тіло і планета дихають в унісон.

Матеріальне «тіло» інсталяції складається з двох принципово різних і водночас взаємопов‘язаних субстанцій: міді та поліетилену. Мідні фрагменти людських тіл працюють як архаїчні психофізичні відбитки — ніби уламки людської присутності, що зберегли сліди давніх ритуалів і одночасно нагадують про сучасні технічні системи, де мідь є нервовою тканиною електричних та інформаційних потоків.

Такий подвійний статус матеріалу перегукується з тим, як художник Kian-Peng Ong у своїй роботі CLOUD SCRIPTS (Lumen Prize) поєднує давні даоські хмарні печатки зі штучним інтелектом, створюючи новий тип духовного каналу — між традицією та машиною. У Полянськової мідь теж функціонує як провідник духу: вона містить у собі минуле, але працює на частоті сучасних мереж, стаючи матеріалом між епохами.

Поліетилен, у свою чергу, є синтетичною шкірою цивілізації, продуктом нафтогазової доби, який сьогодні вже не просто матеріал, а глобальна мембрана, що зберігає сліди людського впливу на планету. У цьому прочитанні поліетилен нагадує те, що у Lumen Prize описують як «цифрову анімістичну агенцію» — здатність неживих матеріалів утворювати нові форми присутності і впливу. Його можна порівняти з проєктом Lucida (I–VI) Лахлана Турцана, де світло й туман перетворюються на «живу» середу, яка реагує на рух людини, створюючи враження духовної істоти, що формується зі світла. Полянськова пропонує свій аналог цього явища: поліетилен як штучна шкіра світу, що не розкладається і зберігає все, до чого торкається людство.

Разом мідь і поліетилен утворюють у роботі Полянськової дві культури віри: одну, що походить із глибин часу, і іншу, що народилася з індустріальних залишків. І саме ця парадоксальна єдність створює поле техно-спіритуалізму — стан, у якому духовне не прив‘язане до органічного, а може жити в металі, у пластику, у мережевих структурах, у цифровому шумі та світлових пульсаціях. Це відповідає тому, що в Lumen Prize називають новою онтологією зв‘язку між людиною і технологією — не опозиційною, а взаємною, інтимною, нерозривною.

Інший важливий пласт інсталяції — це відчуття анархівності. Мідні фрагменти тіл не зберігають цілісність, вони навмисне асиметричні, не завершені, як уламки, які пережили багато життів. У цьому Полянськова опиняється у тому самому інтелектуальному контексті, який у The Liminal Review названо Anarchival Re-renderings: підхід, у якому архів перестає бути сейфом минулого й перетворюється на текучу, нестійку структуру. Паралель тут можна провести з роботою Софії Креспо Perpetual Present, у якій штучний інтелект реконструює зниклі палеолітичні форми життя — але завжди спотворено, завжди в іншій версії, завжди так, ніби пам‘ять живе не в тому, що ми зберігаємо, а в тому, що продовжує змінюватися.

Мідні фрагменти Полянськової працюють так само: вони не стільки документують тіло, скільки переписують його, не зберігають історію, а створюють її наново, не фіксують цілісність, а показують важливість відсутності.

Це і є анархівне бачення — пам‘ять не як факт, а як процес, що виникає у незавершеності.

Звукова доріжка, складена з фрагментів Борхеса, Ґібсона, Ле Ґуїн, Лема та інших авторів, не розповідає історію, а створює міфологічний туман, де різні часові моделі зливаються. Ці голоси діють як відлуння інших світів, як шари майбутніх і минулих можливостей. Звук стає ритуалом навігації у невідомому — і водночас нагадує, що технологічні й літературні утопії та антиутопії давно стали частиною нашої духовної екології.

У підсумку інсталяція Лери Полянськової «Які води таки глибокі?» пропонує не лише образ переходу, а й матеріальну модель того, як сьогодні працює пам‘ять, тіло і дух у просторі між машиною та міфом. Це водночас занурення у глибину світу й у власну внутрішню воду — темну, рухому, трансформативну.

Можливо, справжня глибина цих вод не у їхній метафоричності, а в тому, що вони дозволяють нам побачити: нова тілесність народжується з фрагмента, нова духовність — із технології, а нова пам’ять — з того, що ніколи не буває завершеним.

Джерела інформації:

Lumen Prize / The Liminal Review 2025.

Текст-опис мультимедійної інсталяції «Які води такі глибокі?» Лери Полянськової.

Примітка