"Невдовзі з'явиться сонце": Данило Ковач про мистецтво між пам'яттю, війною та дезінформацією

Інтерв'ю провела Леся Любченко, Content Lead of UFDA. 

Інтерв'ю доступне також англійською мовою. Натисніть, щоб переглянути англійську версію.

У світі, де зображення дедалі частіше підміняють реальність, мистецтво Данила Ковача працює з тонкою межею між правдою та її імітацією. Його роботи не дають однозначних відповідей, натомість пропонують ситуації, в яких глядач змушений сам визначати, що є справжнім. Від виставки в Запоріжжі, що досліджує тему інформації та маніпуляції, до віденського проєкту "THE SUN Will Soon Appear" — ця розмова охоплює різні рівні художньої практики: від родинної пам'яті до досвіду вимушеного переміщення, від роботи з матеріалом — до його переосмислення.

Леся: Даниле, найперше хочу вас привітати, адже нещодавно у вас відбулися дві виставки — у Відні та в Запоріжжі: "THE SUN Will Soon Appear" та "Інформація/Дезінформація" відповідно. Розкажіть, будь ласка, детальніше про їхні задуми та концепції. Які відгуки отримали від глядачів?

Данило: Дякую! Це справді дуже важливі для мене події, і цікаво, що вони збіглися в часі: 6 березня було відкриття виставки в Центрі сучасного мистецтва Запоріжжя, а 10-го — у Відні в "Die Blaue Galerie".

Якщо почати із Запоріжжя — з кураторкою Вікторією Верес ми близько пів року обговорювали різні деталі. А більшість проєктів, представлених на виставці, було задумано ще близько десяти років тому, і я дуже тішуся, що це нарешті вдалося реалізувати. 

Йдеться про скульптури — я вперше показав їх усі разом на виставці. Це маски, зліпки як з античних форм, так і зі справжніх черепів і барельєфів часів Австро-Угорської імперії. Упродовж десяти років вони зберігалися в моїй майстерні й поступово визрівали. Уже у Відні, де я нині мешкаю, допрацював їх і відправив до України.

Також дуже вдячний колезі, художнику Юрію Єфанову, що допоміг мені реалізувати відеороботу. У ній зображено типовий пейзаж із полем соняхів на тлі блакитного неба — образ, що нагадує прапор України. Зйомка тривала дванадцять годин — це відео у форматі таймлапс від сходу до заходу. Упродовж цілого дня всі квіти повертали голови за сонцем. І в цьому полі справжніх соняхів є один пластиковий — візуально ідентичний, але за своєю природою протилежний: він лише імітує життя. 

Ключова відеоробота — документація перформансу, де я саджу пластикові квіти в поле живих рослин. Ця робота — про те, наскільки складно в XXI столітті відрізнити правду від брехні, коли інформація так часто використовується як зброя, і водночас — наскільки важливо фільтрувати те, що до нас потрапляє, і звідки.

Леся: А як щодо виставки у Відні, на якій були представлені ваші ліногравюри?

Данило: Якщо виставку в Запоріжжі об'єднувала тема "Інформація/Дезінформація", то у Відні це "THE SUN Will Soon Appear" — "В очікуванні сонця" або "Невдовзі з'явиться сонце". Виставка поділена на три ключові ідеї.

Перша — власне "Невдовзі з'явиться сонце": проєкт, який я почав тут, у Відні, у 2022 році. Я переважно працюю з темою пейзажу і в картинах, і у відеороботах. У цьому проєкті представлено розмитий пейзаж із субтитром "Невдовзі з'явиться сонце", написаним різними мовами. Задум полягає в тому, щоб відтворити цей напис усіма мовами світу, тому це довготривалий проєкт. Основна ідея — про можливість світу без війни, про утопічне, але необхідне бажання миру.

Рамка, що оточує пейзаж, — це інтерпретовані орнаменти з вишивки моїх двох бабусь: із Запоріжжя та Закарпаття. Вона повертає нас до минулого, де все так чи інакше пов'язане з війнами (зокрема, обидва мої дідуся воювали).

Друга ідея пов'язана з тим, що обидві мої бабусі працювали з текстилем і вишивкою. І в 1970-х роках був дуже популярним мотив "Олень у лісі". Мій батько, Павло Павлович Ковач, працював у цеху, де виробляли декоративні килимки й дерев'яні скульптури — орлів, ведмедів. Це були перші декоративні твори мистецтва, що з'явилися вдома у моїх бабусь. Їх тиражували так масово, що в кожному домі висіло щось із того цеху. 

Для мене це своєрідний радянський поп-арт, без імені конкретного автора й без бренду — доступний і дешевий. Жартівлива ремарка: Андрій Варгола, він же Енді Воргол, працював у ті ж самі роки, але з елементами американської масової культури. Я думаю, якби батьки Варголи не емігрували до США, а він залишився на Лемківщині — буквально за десять кілометрів від місця, де жила й моя бабуся, — можливо, він створював би схожі картини, як-от я зараз.

Після колективної виставки у Нью-Йорку, організованої Олександром Прохоренком і в якій брала участь одна з моїх улюблених художниць Мая Гаюк, я дізнався, що одну з картин придбав до своєї приватної колекції один із впливових сучасних художників, котрий використовує трафарети в основі своєї творчості. 

Ця подія мене дуже надихнула, тому я продовжив цю серію. За неофіційними відгуками, його вибір мотивувала саме концепція: використання багатошарових радянських шаблонів усупереч політичним сенсам, моральним та естетичним догмам того часу.

Працюючи з "оленями", я використовую ті самі шаблони й трафарети, але радикально змінюю колір — і це дає нову перспективу, нові сенси та контекст сприйняття цих картин. Це також своєрідний маніфест на противагу радянському часу, коли не було можливості творчого самовираження, і всі нонконформісти мали проблеми із владою.

У мого батька в Ужгороді є чудова колекція творів закарпатських художників-шістдесятників — Павла Бедзіра, Лізи Кремницької, Ференца Семана. Він особисто знав їх, і вони часто розповідали, як відчували тиск тогочасної влади.

Третя ідея — своєрідний ремікс на творчість бабусь. Засобами ліногравюри й багатошарових трафаретів я осмислюю їхні напрацювання — це візуальні полотна певною мірою є колаборацією з їхньою творчістю. Ці вишивки — один із небагатьох виявів творчої свободи в непростий час. У них представлено потужні, яскраві, кольорові, восьмибітні образи — переважно на релігійну тематику.

Леся: Ви зауважили дуже цікаву річ. Здавалося б, дві системи — тоталітарна й капіталістична, — але одна епоха, і все одно є щось спільне, зокрема і в мистецтві.

Данило: Так, це цікаво. Кожен трафарет — це окремий колір, і нашарування — це той самий метод, що його використовував Воргол у власних шовкографіях. Дуже схожий технічний підхід.

Леся: Ви не боїтеся експериментів — звертаєтеся і до скульптури, і до відеоарту, і до інсталяції, зокрема ленд-арту. Але ліногравюра і монотипія, здається, залишаються вам найближчими. Розкажіть, будь ласка, чим вас приваблюють ці техніки і що вони дозволяють сказати — на відміну від живопису, наприклад?

Данило: Я позиціоную себе як мультидисциплінарний художник і ціную досвід різних практик, наприклад, перформансу (який я практикував з 2014 року) та скульптури. У Львові я три роки навчався художній обробці дерева. Загалом же це десять років навчання, зокрема монументальному живопису в Ужгородському коледжі мистецтв імені Адальберта Ерделі, де на мене безпосередньо вплинули мої викладачі і власне закарпатська школа живопису, та сакральному монументальному мистецтву у Львівській національній академії мистецтв. Також я займався реконструкцією, реставрацією фресок, розписом та викладкою мозаїки в церквах.

Ліногравюра ж прийшла сама — я ніколи не навчався на графіка. Це той засіб вираження, з яким я працюю впродовж усієї художньої практики. Головним натхненням була робота на станку, що дістався моєму батьку від Павла Бедзіра. Навчаючись у коледжі, я міг днями не виходити з майстерні — увесь час друкував, експериментував. Тому експеримент для мене — невід'ємна частина моєї художньої практики. Через нього я відкриваю нові технічні можливості: спочатку грубий пошук — і поступово він переростає в особливий технічний підхід через відточування нюансів.

Леся: На виставці в Запоріжжі були представлені графіка, полотна, відеоарт, фотошпалери, а також абстрактні скульптурні форми як свого роду наочне втілення міфів. І відвідувачі могли самі домислювати власні історії цих об'єктів. Наскільки для вас важливий процес такої співтворчості з глядачем?

Данило: Партисипативна практика — дуже цікава форма комунікації. На виставці є велика роздрукована фотографія з перформансу (близько 3×1,5 метри), де люди можуть обирати, де штучні пластикові квіти, а де справжні. Це можливість створити інтерактив. Але нюанс у тому, що їх майже неможливо відрізнити, бо вони візуально однакові.

У скульптурах та об'єктах я знаходив і сполучав між собою непоєднуване — те, що ніколи б не перетнулося. А поставлені поруч, вони утворюють нову історію, яка раніше не існувала. Я надаю їм новий контекст, новий сенс. 

Найважливіше: речі мали власну міфологію, а моє втручання повністю видозмінює її зсередини. Через візуальні інтервенції змінюється історія про об'єкт. І кожна людина може по-своєму рефлексувати та знаходити в цих об'єктах щось особисте, на тонкому рівні співзвучне із собою.

Леся: На цьому моменті хочу перейти до того, як у вашій творчості з'явився повторюваний візерунок гумового килимка — такого перехідного елемента, на який ми у повсякденні майже не звертаємо уваги. Розкажіть, будь ласка, про це.

Данило: Це ключовий об'єкт у моїй творчості. Він з'явився через експерименти в студії, коли я працював із реді-мейдами, зі знайденими предметами — наприклад, з бляшанками з-під кока-коли, розплющеними вантажівкою. Я їх друкував на станку. І килим з часом також осмислив по-іншому. 

Наприклад, на одній із резиденцій у Чернівцях, кураторами якої були Вольдемар Татарчук, Олександр Сушинський і Марія Агісян, мені було важливо, де саме — перед яким будинком чи закладом — лежать ці килими. Я обрав тему радянського тиску, зокрема як він відобразився на Вірменській церкві, що була зачинена протягом багатьох років. Всередині у ній на той час зберігали зброю.

Леся: Це доволі типова ситуація з церквами, коли їх використовували як склади.

Данило: Так. Я брав килим зі входу в церкву і створював із нього монументальне полотно 3×2 метри — умовний розмитий пейзаж: здалеку він нагадує вірменський прапор. На першому плані — рапорт, певна решітка, створена з килимів. Зараз ця картина знаходиться у приватній колекції. 

Таким був один із моїх перших подібних проєктів. Спочатку це було радше використання реді-мейду, але з часом я осмислив цей об'єкт глибше. Килим на порозі — символ гостинності: до нас входять друзі, знайомі, родичі, ті, кого ми раді бачити.

Один із проєктів, що працював як тотальна інсталяція, я реалізував в австрійському Інсбруку. Його куратором був Герман Ґлетлер, мистецтвознавець і єпископ, що інколи курує виставки в церкві. Із Берліну приїхав мій товариш Томаш Гажлінскі, який робив звуковий перформанс. Окремо хочу подякувати Анастасії Дяченко і Брігітте Еггер, які дуже допомогли мені із реалізацією цієї інсталяції. 

Я спілкувався з біженцями, з людьми, які мають досвід вимушеного переміщення. Разом із юристом склав документ, який мали підписувати обидві сторони — я як митець і людина, котра давала інтерв'ю. Усі інтерв'ю були анонімними, ми говорили як про позитивний, так і про негативний досвід життя в Інсбруку. Зі свого боку я брав в оренду килим зі входу в помешкання учасника чи учасниці проєкту і зобов'язувався його повернути. Відбулося близько 20 бесід, і люди приносили мені килими, з яких я побудував кімнату. Заходячи в цю кімнату, можна було прочитати перекладені трьома мовами інтерв'ю: італійською, англійською і німецькою.

Леся: Ви маєте на увазі проєкт "Welcome"?

Данило: Так. Це невіддільно від контексту: до нас увірвалися загарбники, які вже четвертий рік нищать Україну. Відбуваються справді страшні речі. І мені було важливо дати голос людям, які відчули це на собі.

Потреба говорити про війну через мистецтво лежить і в основі іншого, доволі непростого проєкту — у співпраці з моїм братом, визначним художником Павлом Ковачем молодшим, як підсумок програми "Розсіяне засіяне". Ми реалізовували його в галереї від "Асортиментної кімнати"; кураторами були Альона Каравай і Беньямін Грунер. Павло наразі є військовим, і в нього дуже непростий обов'язок: цивільно-військове співробітництво (ЦВС). Це спеціальні підрозділи ЗСУ, що налагоджують взаємодію між військовими та цивільним населенням. 

У нашій спільній роботі відео Павла — де він миє машину від крові побратимів — транслюється на стіну із приблизно 25 різних килимів, яку я створив для цієї інсталяції.

Невеликий спойлер: я отримав грант від "Documenting Ukraine" для реалізації виставки у Відні — у колишній великій лікарні Земмельвейса. У вересні ми з Павлом плануємо зробити там виставку.

Леся: Ми вже зачепили тему війни. Розкажіть, будь ласка, про те, де ви були на початку повномасштабного вторгнення?

Данило: Це непроста історія — як і в кожного з нас, просто я це все переживаю на іншому рівні. Адже фактично не чув сирен — буквально за день до повномасштабного вторгнення я виїхав з родиною за кордон, щоб зустрітися з родичами дружини. На той момент Дзвінка була вагітна. Ми виїхали, і почалася війна. Коли я вже побачив військових НАТО, перетинаючи кордон, зрозумів, що це може все-таки статися. І от уже четвертий рік живу у Відні.

Саме тому для мене дуже цінною є виставка в Запоріжжі — я там народився, і моя бабуся звідти. Усі ці теми, які я проговорюю, так чи інакше стосуються України. Для мене важливо висвітлювати злочини, що відбуваються, крізь призму мистецтва. Це потужний спосіб висловитися і бути почутим.

Леся: Ваша колега Катерина Лисовенко, яка також живе у Відні, у нашій розмові говорила, що для мисткині зі сформованою практикою цей переїзд міг виявитися важчим, ніж для молодої людини, що лише починає свій шлях і шукає способи самовираження. А з якими труднощами зіткнулися ви? І чим для вас був зумовлений вибір Відня?

Данило: Вирішальним моментом було те, що колекціонерка, яка купувала картини в моєї дружини, написала, що в неї є вільна квартира — і якщо нам треба, ми можемо приїхати. І загалом ми відчули, що в мистецькому ком'юніті існує особлива довіра. Наприклад, локальна художниця Крістіна Вернер, їдучи на резиденцію до Лондона на три місяці, просто віддала нам ключі від квартири в центрі міста. Мовляв, якщо нам треба, то ми можемо тут жити, хоча щойно з нею познайомилися.

Таку прихильність ми відчували неодноразово. Були й неприємні моменти — переважно особисті, але й не без політичного підтексту. Загалом же відчуваю солідарність і підтримку, зокрема і від міністерства культури — є багато можливостей на різних рівнях як для співпраці, так і для присутності у місцевому культурному просторі.

Українці зараз розкидані по світу, але ми як гриби. З'єднані між собою тоненьким корінням, яке може простягатися на десятки й сотні тисяч кілометрів. Тому тема емпатії, співпереживання є дуже болючою, але відчуття приналежності стає цінним у темні часи.

Леся: Влітку 2024 року сталася досить драматична ситуація: затопило підвал будинку, де ви мешкали, і було пошкоджено більшість ваших робіт за кілька останніх років. Як досвід такої втрати вплинув на ваше ставлення до власних робіт і до художнього процесу загалом?

Данило: Так, я був шокований. У нашому договорі підвал не був прописаний, тож висунути претензії власникам ми не могли. Але звідки там взялася вода — залишається загадкою. Такий містичний момент.

Усі наші з дружиною напрацювання за два роки — те, що ми пересилали з України, і створене тут, — опинилися у воді. Більшість робіт було виконано на папері, адже я переважно звертався до нього, коли друкував серії з ліногравюрами. Вони навіть не були ніде показані.

На основі цієї події я ініціював кураторський проєкт, який реалізував у підвалі та квартирі, де тоді мешкав. Ми курували його разом із Єгором Анцигіном, а технічну частину значною мірою забезпечив Марк Чегодаєв. Виставка об'єднала графіку, живопис, п'ять відеоробіт і перформанс. Серед учасників було багато цікавих митців, зокрема Аттіла Гажлінскі, Олег Перковський (які нині служать у ЗСУ), Микола Карабінович та німецька художниця Лєна Добнер. 

Темою проєкту я вирішив зробити втрату і руйнівну стихію води. Кожен художник і художниця рефлексували щодо цього по-своєму: були й жартівливі роботи — зокрема Юрія Білея, дуже сатиричні — на противагу глобальним питанням, що їх піднімала виставка.

Після цієї ситуації нам із дружиною навіть дали майстерню, що досить добре, адже нам зовсім не було де сушити роботи. Величезні полотна ми виносили в парк просто неба. На щастя, це було літо. Проте більшість творів уже неможливо відновити — вони запліснявіли. І зараз з тих робіт, що зіпсувалися, я роблю скульптури. Поки що їх не виставляв, але це також своєрідний ресайклінг і надання нового життя.

Леся: До речі, у дописі про затоплення ви згадували художників Герхарда Ріхтера і Джона Бальдессарі, які різко поривали зі своїми ранніми роботами. Мабуть, для вас це був спосіб радше по-філософськи поставитись до ситуації. Але зрештою ви й не розірвали з тими роботами, адже продовжуєте створювати з них скульптури.

Данило: І так, і ні — загалом більше змінилося ставлення до паперу як медіуму. Він почав слугувати матеріалом для скульптур. Тепер я працюю, зокрема, на полотні, використовую і графічні засоби. А тотальна зміна, до речі, — це радикальний жест і в Ріхтера, і в Бальдессарі.

Леся: На вашу думку, чи можуть художні проєкти українських митців — зокрема й ваші — впливати на те, як європейська аудиторія розуміє війну в Україні? Чи відчуваєте ви, що ця тема поступово відходить на другий план?

Данило: Немає однозначної відповіді, бо це питання потребує глибшого дослідження. Але, наприклад, цікаво, що на відкритті виставки у Відні була абсолютно нова аудиторія, з якою я раніше жодним чином не перетинався. Як на мене, це свідчить про те, що комусь це цікаво — приходили і місцеві жителі, і безпосередньо українці.

Леся: У вашому спільному інтерв'ю з братом Павлом для "Суспільного", яке вийшло у вересні 2025 року, йшлося про різний досвід переживання війни: один із вас — у лавах ЗСУ, інший — біженець за кордоном. Безперечно, досвід вашого брата спонукає вас у певний спосіб мислити про війну. Як це загалом знаходить вияви у вашій творчості? Можливо, в плані ідей або технічно, наприклад, у вас змінилося ставлення до кольорів чи матеріалів?

Данило: Відеоарт став для мене новим цікавим засобом вираження — раніше я з ним так активно не працював. Палітра ж у мене завжди була яскравою — я її не змінював, попри те, що ми живемо в темні часи, і більшість митців перейшли до ахроматичних кольорів трауру.

Якісь речі приходять, якісь — йдуть. З початком війни в 2014 році я багато працював із перформансом, їздив на фестивалі. Їхньою ключовою темою була інтервенція — вторгнення. Зараз я більше не звертаюся до перформансу, але його документацію перетворив у відеоарт. А ще хочу поділитись тим, що кураторський досвід став мені близьким. 

Леся: Чи не заважає він художньому вираженню, чи, навпаки, сприяє?

Данило: По-різному. Це велика робота: змінюється фокус, вона потребує багато часу та зусиль. Але я займаюся цим тому, що це також важливо. Нещодавно завершився великий проєкт у Санкт-Пельтні: я репрезентував українських митців у проєкті "Posthuman", де взяли участь понад 30 митців зі Швейцарії, Великої Британії, Австрії — зокрема такі постаті, як Ервін Вурм та інші.

Кураторська команда "Videocity" — також з різних країн, і ми досі співпрацюємо. До речі, у Швейцарії я теж буду презентувати українських митців. У "Posthuman" це були Віталій Шупляк і Анна Мананкіна, а надалі буду розширювати список. Це дуже цікавий і важливий досвід.

Леся: Ви зростали у творчій родині. Ваш тато — відомий художник, брат став художником. І ваша дружина, Дзвіня Подляшецька, художниця. Як ця сімейна динаміка проявляється в повсякденному житті і в творчості? Чи не відчували ви тиску — що мусите обрати саме цю стезю в житті?

Данило: У мене не було вибору [сміється]. Бо це проявлялося дійсно з самого дитинства, навіть на фотографіях можна побачити. Тато на "Живописному заповіднику" 1994 року робив перформанси і працював на полотні, а я лазив біля нього. На всі симпозіуми ми їздили разом. У школі я малював на задніх партах — і мене навіть ніхто не чіпав. Усі вже розуміли, що буде.

Водночас було непросто, бо вже існував сформований наратив. Це диктувало свої правила. У мене є маленький син Адам, йому три з половиною роки, і я хотів би, щоб він самостійно обрав свій шлях. Але коли з дитинства перебуваєш в тотально художньому процесі — це багато що формує.

У нашій родині немає конкуренції — натомість постійні розмови про мистецтво, про конкретні події й сенси. До речі, зараз ми з братом вперше співпрацюємо як художники. А до цього я брав участь в акціях "Відкритої групи" — це інша мова й інша ситуація. 

У кураторській роботі із 2012 року була нагода попрацювати в галереї "Коридор" в Ужгороді (тато є ініціатором та засновником цього неформального простору), а також у галереях "Detenpyla" та "Єфремова, 26". У таких співпрацях простежувалася лінія неформального, альтернативного вираження сучасного незаангажованого мистецтва.

З дружиною все трохи інакше — у нас спільна майстерня, але ми рідко працюємо в ній одночасно. Майстерня — це сакральний простір для художника.

А мама — художниця в душі: свій творчий потенціал вона реалізує в саду з квітами, а не з фарбами. І я не випадково торкаюся теми творчості бабусь — не одне покоління в нашій родині пов'язане з мистецтвом. Дідусь свого часу брав участь у зведенні дерев'яної церкви.

Леся: Ви згадали свого синочка Адама, який народився вже після початку повномасштабного вторгнення. Ваша дружина в інтерв'ю "Harper's Bazaar" поділилася певними роздумами про зміни у своїй творчості — перехід від терапевтичного осмислення травм до пошуку позитивних цінностей. А як батьківство змінило вас і вашу творчість?

Данило: Мій син — мій новий учитель. Кардинальних змін у творчості, мабуть, не відбулося, але чутливість проявляється на інших рівнях. Ми з Адамом спілкуємося українською, попри те що він народився у Відні. Коли є нагода, приїжджають батьки. Зараз у брата народився маленький син Міко. Буду їхати на персональну виставку Павла молодшого до Любліна — сподіваюся, там і зустрінемося.

Леся: Ви були знайомі з Павлом Юрійовичем Бедзіром — наставником вашого тата. Власне, його роботи наш фонд також оцифрував. Можливо, у вас з дитинства залишились спогади про нього?

Данило: Так, звичайно. Це людина, яка тотально перебувала в житті нашої родини і сильно вплинула на нас. Один із найяскравіших спогадів: він був першим, хто купував у мене картини, ще коли я був зовсім маленьким. Давав 25 копійок за одну роботу — це були п'ять жуйок на ті часи. Він завжди приходив у гості з кока-колою для мене й Павла молодшого.

А ще не можу не згадати його спосіб мислення, захоплення східною філософією, неймовірне почуття гумору — він завжди голосно сміявся. Його гумор був тонким, з філософським контекстом.

Де б він не був — у руці завжди були ручка й альбом. Розмовляв із людьми і паралельно малював. Його майстерня нагадувала майстерню Френсіса Бекона — простір, завалений картинами, книгами, фотографіями під ногами і всюди. Хаос навколо, проте чіткість і чистота в роботах: оп-арті й абстракції.

Деякі його техніки я досі практикую і передаю на воркшопах. Наприклад, коли спочатку створюється хаос через автоматичне письмо. Чим більше створюєш хаосу — тим більше потрібно часу, щоб його впорядкувати. Це такий медитативний стан, коли відключаєш свій мозок і зафарбовуєш кожен сегмент абстрактної форми. Зрештою, щось нове утворюється.

Леся: І наостанок хочу вас запитати: за ці роки, протягом яких сталося і повномасштабне вторгнення, і ваш переїзд, і нові проєкти, і втрата робіт, чи змінилося ваше уявлення про роль художника в суспільстві?

Данило: Ні, не можу сказати, що я став якось по-іншому міркувати щодо неї. Навпаки: художня творчість — потужний спосіб висловлювати думки, саме тому це непроста і водночас дуже важлива справа.

  Бажаєте прочитати інтерв'ю з Данилом Ковачем англійською? Натисніть тут.